Київський університет права

  • Ukrainian
  • English
 
На всеукраїнському фестивалі аматорських театрів “Драбина”
ЗбільшитиЗбільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити Збільшити 
     Перше враження, - здається що це дуже велике місто. Спочатку ми нескінченно довго йдемо від міського вокзалу до вокзалу приміського. Потім нескінченно довго стоїмо в очікуванні вільного місця в маршрутному таксі. Нарешті Ісмету, нашому куратору від оргкомітету 2 всеукраїнського фестивалю аматорських театрів “Драбина” – це набридає і ми домовляємось з водієм маршрутки щоб він під’їхав до того місця де ми стоїмо. Але львів’яни побачивши таку нахабність помчали до машини зі швидкістю олімпійських спринтерів. В результаті вони випередили нас за всіма показниками. Те що ми все ж втиснулись в переповнений старенький “Пежо” можна вважати маленьким дивом.
     Ні, все ж таки Львів дуже і дуже велике місто. Наш “Пежик” їде не просто довго, а дуже довго. Хоча можливо справа в тому що він просто “пенсіонер” і рухається саме зі швидкістю свого віку.
     Нарешті приїхали. Зовсім приїхали. Ось він наш притулок на час перебування на фестивалі – студентський гуртожиток Львівського університету ім. І.Франко. Мабуть зовсім недавно тут зробили ремонт. Чистенько, проте відчуття обжитого місця не виникає. Нічого, якось вони буде... Але зараз треба їхати в університет, дивитись зал де будемо грати виставу. Хоча насправді дивитись Львів. Бо це Велике місто.
     Ісмет збирає нас немов курчат і ... повідомляє що зараз йому треба нас залишити і їхати на вокзал зустрічати інший театр. Бідний, адже це майже на другому кінці всесвіту... Добре. Екскурсію відкладаємо на пізніше. Студенти залишаються в гуртожитку а мені дають поводирів, - чарівну дівчину Емінем та тихого, скромного хлопця Володю, і ми рушаємо ...на зупинку маршрутного таксі.
     Дивно, проте все змінилось з точністю до навпаки. На зупинці майже нікого не має, машина одразу приходить, зовсім вільна і в центр міста ми не просто їдемо а мчимо, хоча вік цього “пенсіонера” навряд чи сильно відрізняється від попереднього.
     Через п’ятнадцять хвилин подорож закінчено, правда з великими втратами – Емілем побігла по своїх справах і моїм першим Львівським гідом був скромний і трохи мовчазний пан Володя.
     Перші п’ять-сім хвилин ми пройшли мовчки. І я геть заплутався в цьому лабіринті вузеньких вулиць, перехресть, невеличких провулків, калейдоскопі храмів, церков, пам’ятників. Якби Володя зараз мене залишив я б зразу перетворився не героя незабутнього роману Джерома К. Джерома. Але Володя дуже чемно витримавши деякий час почав розповідати про вулиці, будинки, підземелля, про хвилювання під час першої в життя сесії, і знову про будинки, вулиці і т. д. і т.п. Чому це мені здалося що він мовчазний. Зовсім ні, і до речі розповідає цікаво.
     Ось так за розмовою ми і підійшли до університету. Годі й казати що дорогу я не те що не запам’ятав, а навіть не помітив. Здається це не просто велике, це загадкове місто. Потрапити сюди не складно, а ось вибратись. Ну то нічого, розберемось. Правда, Володю?!
     Університет справив на мене велике враження. Він дуже просторий і світлий, так саме світлий. Студентів багато, але в цьому просторі та світлі вони якось розчиняються, а гомін багатьох голосів сприймається як далекий водоспад.
     Та ось нарешті ми заходимо в глядацький зал студентського клубу. На сцені іде репетиція. Мабуть це та вистава якою буде відкрито фестиваль. Зал гарний, але на жаль ні сценічного освітлення ні будь-якого іншого обладнання не має. Шкода. Ми привезли з собою повноцінну декорацію і поки що не зрозуміло як її тут виставити. Та нічого. Щось придумаємо. Так завжди буває на фестивалях. Чогось не має, чогось не вистачає, щось зникло, а загалом все в повному порядку.
     Приїздять люди з інших театрів, приїхали і всі наші, поволі підгодять глядачі і вже за півгодини до початку урочистого відкриття зал переповнений. Добре що ми приїхали раніше – встигли зайняти місця.
     Урочисте відкриття? Тут я трохи помилився. Його не було. Просто відкрилася завіса і розпочалась вистава. А потім друга. А потім третя. В перерві між першою і другою нам представили членів журі і привітали з відкриттям фестивалю. Так і відкрились. З відкриттям!
     Фестиваль. Для мене це постійне очікування зустрічі з чимось дивовижним, очікування дива яке ось-ось відбудеться. Зараз ця вистава буде такою, що від захвату перехопить подих. І тому їх треба дивитись обов’язково всі і жодної не можна пропускати, бо інакше пропустиш те саме диво і воно пройде повз тебе. В перший день такого дива не сталося. На жаль не сталося й в усі інші дні. Звичайно вистави були різні але всі, в тому числі й наша вистави “Зоря над дахом” були поєднанні однією спільною рисою. Всі вони були дуже тривожні.
     Навіть більше того, якщо спробувати з усього тематичного різноманіття запропонованих до перегляду вистав виокремити основну тему, цією темою буде розгубленість і цілковита беззахістність молодої людини перед жорстоким, химерним і хворим світом. Кожна друга вистава в своєму сюжеті мала лінію наркотичної залежності. А якщо додати сюди ще й те, що майже завжди фінал вистави був пов’язаний зі смертю головного героя (чи героїні), або в кращому випадку з невдалим самогубством то свято мистецтва вийшло досить похмурим.
     Звичайно і на сцені і в залі панував піднесений настрій. Бурними оплесками вітали кожен колектив і було багато радісних зустрічей, цікавих знайомств але я не про це. Я про ті хвилювання і відчуття, про які не говорять кожної хвилини, про які намагаються зовсім не говорити, про те вони палають десь у глибині свідомості і якщо вже виносять їх на світ божий., то лише на сповіді.
     В цій містичній відкритості будь-якого, в тому числі й особливо аматорського мистецтва криється. можливість відкинути все поверхове і зазирнути в глибину власного життя і свого часу. І якщо не знайти відповіді на вічні “що?” і “чому?” то принаймні поставити ці запитання.
      Діагноз який був поставлений світові у більшості вистав невтішний. В такому світі жити не те що не можливо, а просто не має ніякого сенсу. Бо все що є в нашому житті світлого – випадковість, все темне – неминучість.
     Знову ж повторюю – діагноз цей ставився на фоні радісного, святкового, піднесеного настрою самого фестивалю який панував у залі і за лаштунками. Проте вічні “Що?” і “Чому?” вимагали відповіді і знову і знову вели акторів на сповідь.
     Комусь це вдалося краще, комусь гірше. Судячи з висновків журі наша вистава була віднесена до другої категорії. Добре, це важливий привід для роздумів.
     Львів особливе місто. Коли закінчувались вистави ми йшли гуляти. І дуже швидко я зрозумів що в лабіринті вузеньких вулиць, перехресть, невеличких провулків насправді зовсім просто знайти дорогу. Те місце яке тобі потрібно завжди поруч. Однаково легко знайти Храм чи кав’ярню бо і вони поруч. ХV і ХХI сторіччя також поруч і від цього стає затишно і спокійно. В цій нерозривності існування життю повертається сенс. Треба тільки усвідомити одну просту істину – низьке може існувати тільки в тому випадку якщо існує Велике. Темне – тільки здається неминучим, а насправді вони випадкове. Дійсно неминучим є тільки Світ - в будь якому значенні цього слова. Лише ми самі ставимо все з ніг на голову. А ті хто створив фестиваль такого стану речей не сприймають. Їм треба дістатися неба звідки ллється світло і вони будують свою “Драбину”. Дай Боже щоб не перетворилася вона на Вавілонську вежу!
 

Підписка на новини






Відеотур

Відеотур

Контакти

Поштова адреса:
Київ, вул. Доброхотова, 7а
Електрона адреса:
Этот e-mail защищен от спам-ботов. Для его просмотра в вашем браузере должна быть включена поддержка Java-script
Телефон для довідок:
(044) 424-33-35
Телефон довіри:
(044) 409-23-28

Більше »

Відео архів цікавих подій

box.jpg