Омельченко І.К. Політична поліція Російської імперії і Україна (середина XIX ст.). — 148 с. / Ін-т держави і права НАН України.

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО НАН УКРАЇНИ

І.К. ОМЕЛЬЧЕНКО

ПОЛІТИЧНА ПОЛІЦІЯ
РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ І УКРАЇНА
(середина XIX ст.)

КИЇВ 1999

ОСНОВНІ ВІДОМОСТІ

ББК 67.301.213Г

Омельченко І.К.
Політична поліція Російської імперії і Україна (середина XIX ст.). —
148 с. / Ін-т держави і права НАН України.

    В науковій монографії досліджуються проблеми організації та діяльності органів політичного розшуку російського самодержавства з моменту їх виникнення до середини XIX ст. у взаємозв'язку з основними тенденціями розвитку українського вільнодумства та політико-правової думки.
    На прикладі слідчої справи першої політичної організації національного характеру на Україні - Кирило-Мефодіївського братства - висвітлюється боротьба російського самодержавства з українським вільнодумством середини XIX ст. У роботі розкриваються функції та методи політичного розшуку, докладно розглядається практика використання доносів, таємних агентів, перлюстрація кореспонденції, провокація та залякування тощо.
    Викривається антиправова сутність органів російської політичної поліції, їх негативна роль у контролі за суспільною свідомістю.
    Монографія розрахована на науковців, викладачів вузів, студентів, працівників правоохоронних органів, всіх, хто цікавиться історією органів політичної поліції Російської імперії та українського вільнодумства.

Науковий редактор

В.Д. БАБКІН,
доктор юридичних наук, професор

Рецензенти:

О.Н. ЯРМИШ,
доктор юридичних наук, професор

Н.С. ПРОЗОРОВА,
доктор юридичних наук, професор

В.М. ЧИСНІКОВ,
кандидат юридичних наук

ISВN 960-02-0773-5

ПЕРЕДМОВА

Боротьба за загальнолюдські політичні права - за свободу слова, думки, за право народу самостійно вирішувати свою долю, право кожної людини на гідний життєвий рівень, власні переконання та можливість їх розповсюдження — характерна для усієї історії України.
     На середину XIX ст. припадає активізація виступів українського народу як за соціальні, так і за національні права, що знаходить вияв у появі та активізації національного вільнодумства.
     Соціально-політичне становище України у складі Російської імперії на початку - в середині XIX ст. знайшло своє відображення у творах класиків української історії М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, О. Єфименко, І. Крип'якевича, Н. Полонської-Василенко.
     Російська держава XIX ст. гальмувала розвиток суспільно-політичного життя країни, свідомо всіляко консервуючи докапіталістичні інститути. Характерними рисами внутрішньої політики самодержавства були поліцейське свавілля, пригноблювання вільної думки, обмежування особистих і національних прав громадян.
     Державний апарат Російської імперії діяв через розгалужену систему бюрократії як специфічну соціальну групу, що виступала як безпосередній тлумач потреб суспільства, та спирався для досягнення своєї мети на систему каральних органів. Саме політикою царату, що прагнув зберегти єдину воєнно-поліцейську самодержавну владу на величезній території імперії, населеній багатьма народами різної національно-культурної належності, пояснюється наддержавний статус органів політичної поліції у період царювання Миколи І, їх перетворення на всеохоплюючу структуру, яка узурпувала реальну владу в державі.
     Як зазначав на початку нашого століття П.Струве, дійсна самобутність Росії та її відмінність від цивілізованого зовнішнього світу полягала у всемогутності політичної поліції, яка стала сутністю самодержавства. Варто лише забрати цю основу самодержавного ладу, вказував П. Струве, як він впаде сам по собі.
     Розвиткові російського самодержавства і, зокрема, ролі особи імператора Миколи І в історичному процесі середини XIX ст. присвячено багато праць як дореволюційних, так і сучасних дослідників (Г. Балицький, М. Гершензон, Р. Зотов, П. Лакруа, В. Назаревський, М. Шильдер та інші). Роботи цих авторів можна поділити на дві групи - апологетів особи імператора і його правління (наприклад, Р. Зотов, В. Назаревський) та представників критичного осмислення епохи (наприклад, Г. Балицький, М. Гершензон).
     Цінними джерелами для вивчення миколаївської епохи є окремі твори іноземних авторів - свідків подій, які сприймали російський суспільний лад та російське кріпосництво з точки зору громадян країн, вільних від будь-яких форм рабства. Найбільш відомою з них є праця французького письменника Астольфаде Кюстіна. Росія початку XIX ст. постає перед нами відсталою у соціально-економічному та культурному відношенні країною, в якій, однак, знаходять підтримку ті ж ідеї, що й у країнах, більш розвинутих економічно та культурно.
     Розвиток вільнодумства у Російській імперії в миколаївську епоху, національної вільної думки є темою історичних та історико-юри-дичних досліджень таких авторів, як В. Віппер, М. Владимирський-Буданов, В. Гессен, Б. Глінський, С. Єфремов, Г. Казьмирчук, Г. Марахов, О. Медушевський, В. Міяковський, О. Оболонський, Н. Прозорова, Г. Сергієнко, С. Симонов, Є. Скрипильов, Ф. Ястребов та деяких інших дослідників.
     Політизації національного руху в першій половині XIX ст., змінам у системі державної безпеки імперії присвячені сучасні історичні та історико-юридичні видання.
     Проблеми розвитку органів політичної поліції Російської імперії висвітлюються у роботах М. Варадінова, М. Гернета, Т. Деревніної, П. Зайончковського, М. Єрошкіна, М. Лемке, Ф. Лур'є, Р. Мулукаєва, І. Оржеховського, О. Піджаренка, В. Розенберга та В. Якушкіна, І. Троцького, А. Чайковського, В. Чиснікова, М. Щербака, Д. Шинджикашвілі, К. Федорова, В. Якушкіна, О. Ярмиша та деяких інших авторів.
     Серед зарубіжних досліджень, автори яких приділяють особливу увагу, насамперед, рецепції інститутів і норм миколаївської епохи у сучасність та становленню поліцейської держави у Російській імперії, можна виділити "Межі реформи: Міністерство внутрішніх справ у Російській імперії, 1802-1881" Д. Орловські та "Старорежимна Росія" Р. Пайпса, а також роботи А. Гершенкрона, С. Монаса, М. Раєва, X. Сетон-Уотсона, П. Сквайра та ін.
     Важливе місце серед численних досліджень цієї епохи посідають праці, присвячені ролі Кирило-Мефодіївського таємного товариства у формуванні національного вільнодумства, зокрема роботи Д. Багалія, М. Возняка, М. Грушевського, 3. Гуревича, П. Зайончковського, Ю. Ковміра, І. Лисяк-Рудницького, Г. Марахова, Ю. Пінчука та інших дослідників. Велику цінність для висвітлення цієї проблеми мають біографічні та автобіографічні твори М. Костомарова, П. Куліша, а також спогади про них та інших учасників Кирило-Мефодіївського братства.
     Проте, на сьогодні ще немає спеціальних досліджень, які б комплексно розглядали якісно новий етап у розвитку національного вільнодумства на початку - в середині XIX ст. та діяльність і вдосконалення карального апарату Російської імперії цього періоду, виявляючи тенденції їхнього взаємовпливу. Саме таке завдання поставив перед собою автор пропонованої читачеві монографії.
     Антиправова спрямованість органів політичної поліції, відсутність гласності у їхній діяльності, використання у роботі специфічних методів, виконання функцій контролю над суспільною свідомістю є явищами, небезпечними для кожного суспільства, несумісним із принципами правової демократичної держави, що сприяють розвитку тоталітаризму. Підтвердженням цьому є досвід багатьох минулих і сучасних тоталітарних режимів.
     Історичним парадоксом є те, що більшовицька партія, яка на початку XX ст. проголосила лозунг боротьби із переслідуваннями за політичними мотивами, всемогутнім авторитарно-бюрократичним апаратом і самовладдям політичних лідерів, не зламала ці інститути. Диктатура царського самодержавства трансформувалась в авторитарні інститути тимчасового уряду та українських урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і ЗУНР, а згодом була замінена диктатурою радянської адміністративно-партійної верхівки, яка ототожнювала себе з партією більшовиків, що правила "від імені пролетаріату" та продовжувала використовувати усі методи насильства, виправдовуючи їх вищою "революційною доцільністю" - інтересами робітничого класу. 1917 р. не зламав стару державність, нова влада навіть не запобігла відродженню та розвитку авторитарно-бюрократичних структур минулих століть.
     Сталінізм реанімував і далеко випередив форми та методи, які використовували органи політичної поліції за часи самодержавства. Внаслідок цього 1930-1950-ті рр. стали періодом розвитку тоталітарного режиму у Радянському Союзі.
     Терористичні заходи проявлялися, зокрема, у нагнітанні антиукраїнських настроїв, обвинуваченні представників української партійної еліти у протиросійських, "націоналістичних" прагненнях, розгортанні масових "чисток" і репресій, жертвами яких були і члени партії, і безпартійні.
     У 70-х рр. в СРСР розпочалося переслідування державою дисидентів - "правозахисників" та "інакодумців", які, позбавлені можливості скласти опозицію урядові, вбачали основу свого руху в утвердженні людини як особистості, у захисті її прав, протистоянні авторитаризму. Боротьба держави із дисидентством та переслідування його представників лише за виявлення думок, що не співпадають з державною ідеологією, значною мірою перевершили діяльність органів політичної поліції колишньої Російської імперії.
     На жаль, в літературі ще недостатньо висвітлені проблеми спадкоємності методів боротьби з вільнодумством, використовуваних царським режимом та у пореволюційний час. Мабуть, причини цього явища слід шукати у вірнопідданницькому характері політичної культури, що породжує пасивність особистості, яка нерідко не реагує на посягання на свою гідність, права та свободи. І сьогодні, у пострадянських країнах, актуальними є проблеми повільного формування громадянського суспільства, а також проблеми відсутності політичної стабільності, розуміння політики здебільшого як "боротьби протистоянь", а не мистецтва пошуку злагоди, компромісів, що визначається значною мірою рівнем політичної культури суспільства, традиційною схильністю владних структур до силових, авторитарних засобів управління. Дослідження та вирішення цих проблем - справа подальшої копіткої роботи.

Передмова...........................................3
Глава І. Організаційно-правові аспекти становлення
і розвитку органів політичної поліції Російської
імперії у першій половині XIX ст.
1. Історичні передумови створення органів
політичної поліції.................................10
2. Органи політичної поліції на початку XIX ст.....13
3. Організаційно-правові основи створення і
діяльності III відділення..........................21
4. Організація Корпусу жандармів...................29
5. Систематизація законодавства....................34
6. "Уложення про покарання кримінальні та виправні"
1845 р.............................................36
7. Цензура в Російській імперії....................42
Глава II. Органи політичної поліції Російської
імперії в боротьбі проти визвольного руху в
середині XIX ст.
1. Основні функції органів політичної поліції......51
2. Методи діяльності органів політичної поліції....53
3. Самодержавство Російської імперії...............71
4. Визвольний рух на Україні як об'єкт
переслідування органами політичної поліції.........74
5. Українське вільнодумство середини XIX ст........82
Глава III. Боротьба російського самодержавства з
українським вільнодумством середини XIX ст.
1. Кирило-Мефодіївське братство - перша політична
організація національного характеру на Україні.....93
2. Програмні документи кирило-мефодіївців..........99
3. "Начерки Конституції Республіки" Георгія
Андрузького.......................................106
4. Наслідки діяльності Кирило-Мефодіївського
братства..........................................110
5. Діяльність III відділення у справі Кирило-
Мефодіївського....................................113
6. Наслідки справи Кирило-Мефодіївського таємного
товариства........................................122
Висновки..........................................131
Додатки...........................................134